Читайте також: Приємно усвідомлювати, що ти частинка чогось великого, масштабного, — Настасія Захарчук про роботу у ранковому шоу
Чому працюєте на Суспільному?
— Телебачення — це моя стихія. Я почуваюся на цій території впевнено. Мені завжди були цікаві всі стадії виробництва програм, від ідеї до ефірного показу, а віднедавна ще й додався зворотний зв’язок із глядачами на діджитал-платформах. 16 років я пропрацювала на обласному телеканалі «Поділля-центр», і для мене як для творчої особистості, перехід на Суспільне відбувся доволі органічно. Немає нічого неможливого для людини, яка хоче розвиватися й пізнавати щось нове у своїй професії, незалежно від того, який досвід у неї за плечима. На Суспільному я маю свободу творчості, пробую розвивати себе в інших жанрах, часто «виходжу» з зони комфорту — це активізує і стимулює.
Які історії Хмельницької області розповідаєте у «Ранку на Суспільному»?
— У мене власна давня професійна любов до ранкових шоу. Свого часу я створювала й очолювала програму «Ранок на Поділлі», яка проіснувала 9 років. У цьому форматі для кореспондентів спеціальний спектр тем і жанрів для сюжетів та рубрик доволі широкий. Тут і подієві матеріали, і оперативне включення в прямі ефіри з регіону, і життєві історії людей, і долучення до благодійних акцій та тематичних циклів, і ще багато чого. Ти маєш бути журналістом-універсалом! Раніше у своїх авторських програмах я більше зосереджувалася на історіях людей, бо ця тема мені близька, мене завжди цікавив світ людей: їхні вчинки, думки, досягнення. А зараз тематика значно розширилася. Дізнаюся й вивчаю «усе» — що важливе, унікальне, цікаве, що існує чи трапляється у нас на Хмельниччині в різних сферах діяльності. Глядач із регіонів України бачить наш край «моїми очима» — очима кореспондента, а це відповідально.
Унікальність ранкового шоу в тому, що в ньому поєднані всі функції телебачення: інформаційна, пізнавальна та розважальна.
Як співпрацюєте з колегами з регіонів?
— На жаль, через пандемію коронавірусу, нам так і не вдалося усією командою «Ранку на Суспільному» з різних регіонів зібратися десь на одній спільній території й познайомитися особисто. Тож зустрічі у нас в зумі. Але ми маємо свої групи у месенджері, де відбувається планування та обговорення наступних тем на тиждень, ми можемо побачити сюжети одне одного ще до їх виходу в ефір і проаналізувати роботу своїх колег. У кореспонденції й телефонних розмовах ми спілкуємося з редакторами, режисерами і керівництвом програми. Це, безумовно, позитивно впливає на розвиток програми. Щодо співпраці з регіональними колегами, наразі є чудова практика створення спільних сюжетів з різних регіонів, об’єднаних однією темою, або, за потреби, регіональні кореспонденти дознімають для тебе у своєму регіоні необхідний матеріал для сюжету. У мене був випадок, коли хмельничанка хотіла познайомити мене з дослідником генеалогії. Герой і тема мене зацікавили, але цей чоловік мешкає у Вінниці й навіть готовий був приїхати на знімання до Хмельницького. Але ми — єдина команда Суспільного, і я сконтактувала із вінницькою колегою, передала їй координати героя. Сподіваюся, що незабаром глядачі «Ранку на Суспільному» дізнаються з вуст вінничанина, як дослідити свій родовід.
Над якими рубриками працюєте чи плануєте працювати?
— Окрім подієвих сюжетів, включень у прямі ефіри, наразі більшість моїх матеріалів — це лайфсторі: історії успішних людей, зміни в житті, історії подолання, захоплення, цікаві винаходи, життя після 60-ти та інше. Одна з таких історій про кондитерку з Хмельницького Аллу Деркач.
Тут можна навести ще багато прикладів. Усі сюжети можна переглянути на сторінці UA: ПОДІЛЛЯ та на ютуб-сторінці шоу «Ранок на Суспільному». До речі, у цій рубриці із задоволенням переглядаю матеріали своїх колег з регіонів та Києва й захоплююся героями сюжетів: їхніми талантами, розумом, силою духу, сміливістю бути собою. Я вдячна команді «Ранку на Суспільному», кореспондентам за вміння знайти таких неординарних особистостей і розповісти про них.
Якщо говорити про плани, то хочу долучитися до рубрики «На лінії вогню» — успішні історії ведення бізнесу, реалізації ідей в умовах війни в Україні. На Хмельниччині є учасники АТО й ООС, які після повернення з війни відкрили власні справи, і не тільки успішно розвиваються, але й допомагають колишнім воїнам повернутися до звичайного життя, повірити у себе та власні сили. Є також цікаві історії волонтерів, варті уваги глядачів.
Після подолання пандемії коронавірусу я обов’язково повернуся до своєї нереалізованої рубрики «Мудрість народу». Це монологи літніх людей 70+, переважно з сільської місцевості: про життя, їхній погляд на світ, думки вголос про цінності, місію Людини.
Зараз через карантин мало подій офлайн, як пристосовуєтеся до нових форматів роботи?
— В умовах пандемії коронавірусу в першу чергу треба берегти своє здоров’я і здоров’я своїх близьких. Ми мусили якнайшвидше адаптуватися до нових умов і працювати. Наразі труднощі виникають через скасування уже домовлених зйомок, бо захворів герой чи епідемія в якомусь колективі. Я дуже хотіла запустити в «Ранку на Суспільному» нову рубрику «Мудрість народу». Її затвердили, але довелося відкласти зйомки, бо героями цієї рубрики мали стати сільські літні люди, які в групі ризику. Але життя триває, події відбуваються, зйомки продовжуються, щоправда, тепер обов’язковими є засоби індивідуального захисту всіх учасників знімального процесу. В умовах пандемії активнішим стало спілкування та запис коментарів по скайпу.
Чого не знає про Вас глядач?
— Та багато чого! Є теми, які не виносяться на широкий загал. Хоча я доволі відкрита і життя моє не «за великим парканом». Мій чоловік Володимир Паляниця — головний режисер Суспільного Поділля. Ми в парі й у сім’ї, й у творчості. Свого часу разом працювали над багатьма цикловими програмами, в яких він був режисером. То був дуже цікавий творчий період. Ця співпраця продовжується і зараз.Частина людей, яка знайома зі мною, знає про моє захоплення театром. Ще у школі я була актрисою самодіяльного лялькового театру, згодом — народного театру Хмельницького міського будинку культури. З часом це захоплення переросло у творчий тандем — гумористичний дует «Солодка парочка», у якому я граю в парі з режисером, актором й викладачем КНУКІМ Володимиром Павловським. Разом багато вершин підкорили: концерти, фестивалі, конкурси, визнання... Ця творча співпраця привела нас до створення у Хмельницькому зовсім протилежного напрямку — це театралізоване дійство «Монологи війни», учасниками якого у першому проєкті були воїни АТО й ООС, а у другому — жінки: воїни, волонтерки та матері й сестри, які втратили своїх рідних на війні. Саме із їхніми монологами я працювала як режисерка. Це були вистави — катарсис на дуже великому емоційному градусі.
Що чи хто надихає Вас на творчість?
— Мене надихає момент дослідника — першовідкривача. Після виходу в ефір сюжету у програмі «Ранок на Суспільному» ми обов’язково робимо кепшн і розміщуємо його на фейсбук-сторінці «Суспільне Поділля». Мені приємно, що серед моїх матеріалів є й такі, що набирають від 500 тисяч і до мільйона переглядів. Це говорить про те, що людей «зачепило», їм цікаво. Заради цього й працюю.